Хилився хлів убого. Старі рипіли двері.

Хилився хлів убого. Старі рипіли двері.

Далекий гомін міста лякливо повз у кут.

Свята сім’я над Сином молилась по вечері.

Осли ліворуч ясел всі збилися у гурт.

І пахло сіно полем. В кошарі спали вівці.

А в яслах — новий житель дивився перші сни.

Він був такий маленький. По глиняній долівці

Його маленькі ніжки ще й кроку не пройшли.

Спросоння посміхався, здригались злегка очі,

Як в сонного ягняти, що спало край ясел.

Вони з’явились разом, в одну годину ночі

Якраз у тій кошарі, де спав старий осел.

Мале ягня дрімало, невинне і покірне,

Не знало, що чекає його у майбутті.

Не знало, як-то доля його жорстоко кине,

Які-то перевали високі та круті.

Радіти буде сонцю, травинці між камінням,

Стрибатиме щасливо по березі життя...

Та раптом все це зникне, і вечором осіннім,

Як чорний коршун з неба, так люди налетять.

Його, невинне, чисте, пов’яжуть та без жалю

За гріх чужий як жертву у храмі принесуть...

Та ще було далеко до того зблиску сталі,

Ще поки мирно спали ягнятко та Ісус.

Не знали мати й батько, яка в них спільна доля,

Що жертвою за когось обом їм треба стать...

Вони щасливо спали. І сіно пахло полем,

І тесля ще не скоро почне хреста тесать.

Ще десь зірки в пустелі стежини прокладали

Для тих, кому відкрилось народження Царя.

Про мир небесний людям ще ангели співали

І тільки-но вставала від Якова Зоря.

Ще довгий шлях чекає на Того, Хто любов’ю

Освітить з неба людство, гріховне та німе.

...А я хреста вже бачу: на нім стікає кров’ю