ПОДВИГ ЗАРАДИ МАТЕРІ

 

​​ПОДВИГ ЗАРАДИ МАТЕРІ (За історією Оксани Кокотень)

В дитячому будинку починався

Весело ранок: свято тут було.

Сьогодні кожен радо посміхався,

Бо ж подарунків скільки всім прийшло!

 

Тут дітки були різного всі віку,

Та цей будинок їх зріднив в сім’ю.

Любили всі, як маму любу й рідну,

Прекрасну виховательку свою.

 

І сяяли від радості обличчя,

Сміялись і співали дітки всі,

Такі дарунки бо для них величні,

І так приємно зараз на душі.

 

І тільки п’ятирічному Дениску

Не радісно серед дітей усіх.

Він під вікном на лавочці схилився

І міцно щось тримав у кулаці.

 

Це ланцюжок був разом із кулоном,

В якім дитина свято берегла

Те фото жінки, що близьке до болю –

Його матуся рідна дорога.

 

Уже два роки, як Денис живе тут,

І тільки виховательці своїй

Дитина все розказує відверто –

Життя все попереднє у сім’ї.

 

Коли ж та вихователька спитала,

Чому цей хлопчик опинився тут,

Дитина із надією сказала:

«Це ненадовго, скоро заберуть.

 

Бо татко мій помер, а моя мама

Із дядьком одружилася чужим.

Мене сюди на трішки лиш віддала,

А потім забере до себе в дім».

 

І так з надією чека дитина

На день, як мама рідна забере.

Не розлучається ні на хвилину

Із фото, що для нього дороге.

 

А вихователька всіх вчить про Бога

І Біблію читає їм завжди.

Така привітна, щира і нестрога,

Її усі так люблять діточки.

 

Вона навчає лагідними бути,

Любити Бога і усіх людей,

З вузенької стежини не звернути,

Прощати і молитись кожен день.

 

Але сьогодні діток переводять

У інший корпус – в школу час іти.

І вихователька сумна сьогодні,

А серце болю сповнене й журби.

 

Благословила в добру путь Дениска

І потайки десь витерла сльозу.

І помолилась: «Господи Всевишній,

Будь з діточками цими, я прошу!»

 

І ось Денис пішов уже до школи,

В життя нове повів його місток.

Сьогодні було свято – Перший дзвоник,

Що закликав дітей всіх на урок.

 

Після уроків – з фірми подарунки

Привезли двоє молодих людей:

Цукерки, олівці і розмальовки,

Знов радість на обличчі у дітей.

 

Захоплені, всі дітки так раділи,

Речей цікавих стільки є для них!

І зауважити вони не встигли,

Як старші учні стали на поріг.

 

Це були старшокласники змужнілі,

Їх п’ятеро зайшло в дитячий клас,

Забрати подарунки в них хотіли:

«Потішились, - сказали, - досить з вас!»

 

Ніхто з дітей дарунків віддавати

Звичайно, хлопцям старшим не хотів.

Але вони почали відбирати

І бити тих, хто спротивлявся їм.

 

І тут Денис не витерпів оцього:

«Навіщо ви б’єтеся? – запитав. –

Оцим засмучуєте дуже Бога,

«Просіть – і дасться вам,» - Ісус сказав.

 

А вимагати й битися не можна,

Ісус навчав людей, що все це гріх.

Його повинен слухатися кожен,

Не ображати ближніх всіх своїх».

 

Почувши ці слова, усі затихли.

«Чи чуєте ви проповідь оцю?

Оцей малий ще буде нас учити!

Ходи сюди, до нас, тобі кажу!»

 

І кроками несмілими Дениско

До хлопців старших тихо підійшов.

«А що це в нього, друже, подивись-но,»-

Сказав один, вказав на ланцюжок.

 

І вмить зірвав він ланцюжок із шиї:

«Що, отче, це за іграшка у вас?»

І очі хлопчика слізьми залились,

Застукотіло серце сильно враз.

 

Дениско раптом щиро став благати:

«О ні, будь ласка, лиш не це, прошу!

Свої цукерки можу вам віддати,

І олівці, і ручку ось мою…»

 

Помітивши, що цей маленький хлопчик

Так особливо річ цю береже,

Той старшокласник вмить схопив рулончик

Й зарозуміло так сказав на все:

 

«Ти замість, щоб нам проповідь казати,

Біжи, шукай свій найцінніший скарб.

І знай, малий, оце тобі не жарти,

Зважай надалі, що тобі сказав!»

 

І тут дорогоцінність полетіла

В відчинене вікно кудись униз.

Високо десь на гілці зачепилась,

А хлопчик перелякано дививсь.

 

Щодуху враз на вулицю помчався,

Надворі хмурно й холодно було.

І дощик дрібний раптом ще й почався,

Дениска зрозуміть не міг ніхто.

 

Ніхто з дітей тоді не зауважив,

Куди подівся їхній друг Денис.

Спокійно кожен собі просто грався,

Аж раптом хтось сказав: «Дивись! Дивись!»

 

І до вікна всі діти раптом збіглись,

На дереві там їхній був Денис.

Він з впертістю, бажанням, через силу

Ліз по рулончик, не дивився вниз.

 

Ніхто не знав: то не проста забавка,

Це пам’ять хлопця, річ це дорога.

Вона і ввечері, і вдень, і зранку ,

Про маму нагадать завжди могла.

 

Ось він вже близько. Трішки, ще лиш трішки!

Ось вже схопив руками ланцюжок…

Та ноги почали сповзати з гілки,

Бо сильно ясен від дощу намок.

 

Стиснувши фото мамине у ручці,

Дениско спроби втриматись робив.

Та не діставсь землі благополучно,

На землю хлопчик впав зовсім без сил.

 

А далі – тиша і міська лікарня,

Медичний персонал вже знав про все.

Денискові нічого не сказали,

Що операція нелегка жде.

 

А зранку викликали із відпустки

Хірурга, щоб оперувать дитя.

Хірург прийшла, бо ж поспішити мусить,

Була це жінка досить молода.

 

Ішла ось до палати 210,

Отам її лежав вже пацієнт.

Ішла із оптимізмом в своїм серці,

Про хлопчика їй розказали все.

 

Денис лежав з закритими очима,

До болю риси ці знайомі їй!

А в кулачку тримає все ж дитина

Отой кулончик цінний, дорогий.

 

Нічого медсестра не зрозуміла,

Як хлопчик відкрив очі, подививсь.

І ледь помітна усмішка жевріла,

Сказав він тихо: «Мамо!» - і схиливсь.

 

Вона лише побачила, як зблідла

Від слів тих раптом головний хірург.

Відчула погляд той далекий, рідний…

«Негайно операція! Все в рух!»

 

Минуло три години. Від наркозу

Дениско вже отямитися встиг.

А біля нього була мама, й сльози

Невпинно капали її до ніг.

 

О так, це була його рідна мама –

Ота Лариса Дмитрівна, хірург.

Оце вона його оперувала,

Він пам’ятав приємність її рук.

 

«Прости мене, прости, моя дитино!

Я скільки болю принесла тобі!

Тепер ми будем завжди разом, сину,

Якщо простити зможеш все мені…»

 

«Чому ти плачеш? – запитав Дениско,-

Повір, уже давно тобі простив».

До неї хлопчик нахилився низько:

«Я ж так люблю тебе, бо я – твій син!

 

Тепер проси ти також і в Ісуса,

Щоб Він тобі гріхи усі простив.

І я за тебе знову помолюся,

Тебе люблю, та любить також Він!»

 

Багато ще хотілось розповісти

Дениску мамі любій про Христа.

Вона сиділа й заливалась слізьми,

А хлопчик засинати починав.

 

Від слів тих серце почало боліти

У мами, що вчинила отаке.

«О Боже, як могла я так вчинити?

А він чекав, а він любив мене…»

 

А операція пройшла успішно,

Дениско зможе, буде він ходить.

І це таким для мами було втішним,

Тепер її син з нею буде жить.

 

У них ще буде так багато часу,

Денис розкаже мамі про Христа.

Вони в служіння будуть іти разом,

Тепер у хлопчика своя сім’я.

 

В палаті 210 тихо було…

В Дениска мама є, він не чужий.

Його до себе мама пригорнула,