Ішли роки. Сивіли тихо скроні,

А він терпляче зустрічі все ждав.

І ось — о, Боже! — в зморщені долоні

Він ніжно сина Божого узяв.

Старечі очі зблиснули сльозою,

І спокій дивний серце огорнув...

«Небесний Батьку, я перед Тобою —

Ніщо, та все ж мене Ти не забув!»

Я ждав так довго. Іноді ночами

Мені ця зустріч снилась, мов жива,

І ось тепер тремтячими руками

Беру спасіння... Сповнились слова...»

Замовк служитель. Згадував минуле.

Всміхнувся тепло: ось воно, Дитя.

Про Нього мріяв. Значить недаремно

Надію ніс усе своє життя.

У нас в житті є зустрічей багато.

Ми часто ждем ці радісні хвилини.—

Та все ж найбільше, незабутнє свято —